Світова фінансова криза: чим це загрожує Україні?

Останнім часом все частіше з блакитних екранів чуємо закиди, що над економічним простором нашої країни загрозливою химерою нависла фінансова криза. Говорять багато чого, а надто лякають: нестабільністю фінансової системи, слабкістю вітчизняних банків, їх можливим банкрутством, дорогою вартістю ресурсів і, як наслідок, високими кредитними ставками. Для того, щоб зрозуміти, що ж саме відбувається, потрібно зробити невеличкий екскурс у недалеке минуле.

Все почалося на материку, відкритому колись паном Колумбом, точніше в Північній його частині. Почалося із проблем в секторі кредитування, що у нас вважається найменш ризиковим - іпотечного (кредити під найбільш безпечну заставу - нерухомість). В США існує дві схеми житлового фінансування. Перша з них - звичайні портфельні кредити, іпотечні позики, що надали банки своїм клієнтам. Учасниками другої схеми є тимчасові кредитори, що продають позики на вторинному ринку іншим фінансовим установам або фірмам, що займаються секьюритизацією (об’єднанням іпотек в пули з подальшим випуском цінних паперів під їх забезпечення). Ці кредити надавались всім, хто не міг належним чином підтвердити свою платоспроможність, особам із поганою кредитною історією та іншим ненадійним позичальникам. Зрозуміло, що ставки за такими кредитами були значно вищими за звичайні, проте люди, які не могли придбати житло іншим шляхом, приймали і такі умови.

При оформленні ризикових іпотечних кредитів, що видавалися ненадійним позичальникам, ризик було розподілено між інвесторами. Як виявилось, так само як і збитки. Тобто в даному конкретному випадку теорія розподілення ризику між широким колом учасників фінансового ринку за рахунок випуску цінних паперів та деривативів, забезпечених активами, виявилась утопічною. Так, під "сек’юритизацією" малася на увазі практика «скидання» кредитів (разом із ризиками) з балансів банків майже відразу після їх видачі. Скидаючи кредити в пулах (сек’юритизованних пакетах), банки отримували нові готівкові кошти, що дозволяло їм практично миттєво надавати нові кредити для того, щоб потім їх знову продати, і так без кінця. Таким чином, сек’юритизація розглядалась як універсальна схема знищення ризиків, прискорення фінансового обороту та отримання швидких прибутків (що, в принципі, мало чим відрізняється від друкування грошей). Тобто, по суті ми маємо справу із своєрідною фінансовою пірамідою, у якій розірвано зв’язок між тими, хто оцінює благонадійність позичальника, та тими, хто несе збитки у випадку дефолту.

Свою чорну справу зробила також і схема кредитування з плаваючою процентною ставкою. Кредити такого типу фактично відразу були приречені на дефолт, оскільки «плаваючі» ставки прив’язані до індексу LIBOR (середньої процентної ставки, за якою банки надають кредити один одному на стандартний термін, наприклад, на рік). Зрозуміло, що такий кредит буде вигідний клієнту лише за низького LIBOR, проте аж ніяк не при довгострокових кредитах (відчуваєте різницю: банки кредитують один одного на рік-два, а кредит надається років на 20-30). Так у 1989 році LIBOR складав 9%, а до 1992-го знизився до 3,3%. З кінця 2000 року LIBOR постійно мав тенденцію до зниження, в цей же час кредитування Subprime-ARM (другосортні іпотечні кредити) набуло ажіотажного характеру: в 2001 році обсяг таких кредитів склав 150 млрд. Дол. США, в 2005-му – 600 млрд. Дол. США, а в першому кварталі 2007 року – вже 1,3 трлн. Дол. США. Однак з січня 2004 року ставка LIBOR почала зростати і до грудня 2006 року досягла 4,29%. Відповідно і ставка по кредиту почала зростати, щомісячні платежі ставали більшими, і позичальники все частіше не могли забезпечувати виплати за позиками. Масовий розпродаж будинків за дефолтними кредитами призвів до обвалу ринку нерухомості (протягом 2007 року ціни на нерухомість знизилися приблизно на 50%). Здавалося б, небезпека для фінансової системи невелика, адже кредити subprime та Subprime-ARM складають відносно невелику частину американського ринку іпотеки (близько 15%). Проте в ситуації, що склалася, банки втратили можливість видавати нові кредити, оскільки гроші за вже виданими позиками поверталися не так швидко, як очікувалося. Тому банки почали активно позичати гроші один в одного, внаслідок чого показник LIBOR продовжував зростати. А збільшення ризику, пов’язаного з цінними паперами, забезпеченими іпотеками, призвело до падіння попиту на ці папери, і їх практично перестали купляти на фондовому ринку, а банки, що були їх власниками, понесли мільярдні збитки.

Отже, причиною локальної кризи в США стала масова видача кредитів клієнтам, що при додержанні всіх процедур ризик-менеджменту взагалі ніколи не могли б отримати позику. Все було засновано на простому, неприйнятному для серйозної економіки, припущенні, що нерухомість завжди буде дорожчати, і тому заставного майна буде вистачати. В цьому випадку учасники ринку погналися за прибутком, а регулятори надто вірили у вільні ринки, що самі себе скоригують та не допустять порушень. Дешеві гроші, що з’явились внаслідок буму кредитування та низьких ставок центральних банків, неправильна оцінка ризиків та «перекошена» мотивація банків загалом та банківських працівників зокрема (адже керівництво банків більше думало про майбутні прибутки і те, як обігнати конкурентів, ніж про можливі ризики; а працівники банків отримували комісійну винагороду за кожну укладену угоду) - ось основні причини цієї банківської кризи. Дивує те, що основна маса регулюючих органів не могла не бути в курсі всього, що діялося, і все одно ніяк на це не реагувала. Адже аналітики неодноразово попереджали систему про можливі проблеми. Зрозумілим стає той факт, що поки все в порядку, не важливо, наскільки ефективною є система попереджувальних сигналів, оскільки на них все одно ніхто не звертає уваги.

Досі багато хто задається цілком логічним питанням: Чому проблеми на окремо взятому американському ринку мають такі драматичні міжнародні наслідки та стали причиною втрати довіри між провідними банками США та Європи? На нашу думку, головною причиною перенесення Іпотечної кризи на світові ринки є мобільність капіталу, що є наслідком фінансової глобалізації, та надмірне захоплення фінансистів похідними фінансовими інструментами; зміна пріоритетів від обслуговування клієнтів до спекуляції з ризиковими облігаціями з використанням власного капіталу банків. Саме сек’юритизація, що стала благословенням Америки, перетворилась на її прокляття. І справа зовсім не в тому, що США – центр всього фінансового ринку, будь-які проблеми на якому викликають потрясіння всієї глобальної фінансової системи. Іпотечна криза набула такого розмаху через те, що вийшла за межі свого відносно вузького сектору. Винайдення похідних фінансових інструментів – деривативів – колись здавалось цікавою та перспективною ідеєю, що давала можливість зменшити ризик, а якщо точніше, розділити його серед широкого кола учасників фінансового ринку. Проте ніхто навіть не здогадувався, до яких меж може вирости ця забава. За оцінками експертів Банку міжнародних розрахунків, об’єм деривативів на різноманітні активи, деривативів на деривативи та деривативів, забезпечених деривативами на деривативи, складає астрономічну суму – більше п’ятисот трильйонів доларів США. А це в 10 раз більше сукупного світового ВВП.

Таким чином, Іпотечна криза у США стала причиною світової кризи ліквідності. Залежність банківських систем країн з економіками, що розвиваються, від зовнішніх ресурсів (незалежно від того, чи це капітали іноземців у банківській національній системі, чи просто запозичення на міжнародному ринку капіталів) призвела до того, що вони достатньо швидко відчули на собі вплив глобальної кредитної кризи. Наслідком кризи стало різке зниження рівня довіри на світовому фінансовому ринку. Тому значно зросли спреди за запозиченнями закордоном. В цьому і полягає головний вплив світової фінансової кризи на ринки економік країн, що розвиваються: ресурси стали дорожчими, а отже, їх важче отримати.

Криза ліквідності банківської системи не оминула і Україну як учасника глобального фінансового ринку капіталів. Адже залучення нашої країни до процесів глобалізації світової економічної та фінансової системи зумовлює перенесення всіх явищ зовнішнього світу у вітчизняну економіку, як позитивних, так, на жаль, і негативних. Так, за даними НБУ, протягом 2007 року зобов’язання банків зросли на 78,0% і на 1 січня 2008 року становили 529,8 млрд. грн. Кошти, залучені від нерезидентів, становили 154,4 млрд. грн., або 29,1% від загального обсягу зобов’язань (на 1 січня 2007 року – 23,7%). У 2007 році міжбанківські кредити посіли друге місце за значимістю серед джерел формування ресурсної бази після коштів фізичних осіб (163,5 млрд. грн. (30,9% від зобов’язань)), витіснивши кошти суб’єктів господарювання (112,0 млрд. грн. (21,1%)). Це характеризується інтенсивним залученням банками з іноземним капіталом коштів від материнських банків. Вже в поточному році банки мають виплатити чи рефінансувати 11,5 млрд. доларів, 4,6 млрд. дол. з яких - кредитні лінії материнських банків. Проте враховуючи теперішню ситуацію на глобальному ринку, зробити це буде досить важко.

Що це означатиме для України?

Ресурси будуть однозначно дорожчими, тобто банки стануть активно піднімати кредитні ставки, а умови кредитування стануть ще жорсткішими. Для населення це болісно, проте не так загрозливо. Брали ж ще не у такому далекому 2002 році кредити під 33-36% відкритих без прихованих комісій і тоді така ставка нікого не лякала. Поганою така ситуація є однозначно для економіки, оскільки залучити ресурс для вітчизняних підприємств стане важчим і дорожчим заняттям. Нашим великим корпораціям однозначно буде важче позичати кошти на закордонних фондових ринках, проте тут все буде залежати від їх власного фінансового стану та привабливості для закордонних інвесторів. Про Український фондовий ринок годі й казати. Його розмір настільки незначний, що, він практично ніяк не впливає на капітальні інвестиції в економіку і, відповідно, на темпи загальноекономічного зростання у країні. Наше слабке місце в цій ситуації – банки. Відтік іноземного капіталу загрожує створити їм суттєві проблеми з ліквідністю, проте Нацбанк знає, як із цим боротися.

Те, наскільки болісно ринок переживе цей перехід від однієї ринкової моделі до іншої, буде багато в чому залежати від позиції Національного банку як регулятора фінансового ринку. Скоріше за все, уряд та Національний банк будуть проводити комплекс фіскальних та монетарних заходів, направлених на запобігання надлишкового зростання попиту через надмірне зростання грошової пропозиції. А це означатиме, що гривня для банківської системи буде залишатися досить дорогою. Одним із варіантів виходу із цієї складної ситуації, на нашу думку, може стати зниження норми обов’язкового резервування для комерційних банків, що дозволить підвищити рівень ліквідності в країні. Хоча, з іншого боку, це може посилити інфляцію, що і без того є надто високою. Проте зниження нормативів обов’язкового резервування не обов’язково має призвести до сплеску інфляції, адже це явище в нашій країні все частіше пов’язують з немонетарними факторами. Те, що було метою НБУ - зниження обсягів кредитування як засіб боротьби з інфляцією - вже відбувається, проте методи для досягнення цієї мети вибрані не найкращим чином. Адже банківську систему не робить більш здоровою створення штучної кризи ліквідності задля зменшення банками обсягів кредитування, особливо на фоні проблем із ліквідністю на світовому рівні. В умовах України потенціал традиційних інструментів обмежується високим рівнем доларизації економіки та значною присутністю іноземних банків з легким доступом до зовнішніх ресурсів; невисоким рівнем розвитку внутрішнього ринку облігаційних позик та істотною участю готівкових коштів у структурі грошової маси. А в умовах посилення ролі міжнародного капіталу в банківській системі України заходи НБУ, спрямовані на зниження банківської ліквідності, більшою мірою зачепили вітчизняні банки. А банки з іноземним капіталом продовжували залучати двосторонні кредити материнських структур і синдиковані кредити, нарощуючи кредитні вкладення в економіку. За таких умов доцільно ввести норматив максимально можливої суми боргових зобов’язань банку перед нерезидентами.

Звичайно, кредитувати потрібно в межах тих ресурсів, які банки залучають, причому необхідно збалансовувати базу фондування як за джерелами, так і за термінами залучення. У своїй діяльності банки не мають права покладатися виключно на ринкові джерела, оскільки ситуація на ринку завжди може погіршитися. Так, ми бачимо негативний досвід банківської системи Казахстану, що майже не залучала ресурси у вигляді депозитів на внутрішньому ринку, а отримувала кошти із зовнішніх ринків і тепер опинилась в ситуації, коли їх потрібно терміново віддавати. Казахстанським банкам до кінця 2008 року необхідно повернути іноземні кредити на суму 13 млрд. доларів. Ще кілька років тому для зростаючої банківської системи Казахстану це не було би проблемою. Проте сьогодні Казахстан є частиною глобальної кризи ліквідності, що стала наслідком американської іпотечної кризи. Маючи довший час найвищий суверенний рейтинг серед країн СНД, казахстанські банки користувались перевагою залучати позикові кошти за дуже низькими відсотковими ставками. Доля іноземних кредитів, накопичених казахською банківською системою, складає 60%. В Україні цей показник трохи вищий 20%, що пояснює відносно безболісне проходження у нашій країні глобальної кризи ліквідності, що охопила розвинуті країни.

Враховуючи негативний досвід Казахстану, робимо висновок, що вітчизняним банкам в плані залучення коштів не слід надто сильно покладатися на зовнішні запозичення, особливо короткострокові, і потрібно більш активно працювати на внутрішніх ринках. Під впливом світових тенденцій змінюється сама ринкова модель кредитування. Якщо попередня модель будувалась на надлишковій пропозиції ліквідності з боку зовнішнього ринку, нова модель передбачає обмежене отримання коштів із закордону і потребує більш ефективного та автономного внутрішнього грошового ринку. Звичайно, депозити мають відносно невеликі терміни та коштують дорого, проте 70-80% з них поновлюються, тому вони є відносно стабільними джерелами ресурсів. Такі джерела капіталу як синдикати та євробонди хоча і значно дешевші, проте менш стабільні. Існує ризик того, що при виникненні складної ситуації на ринку їх доведеться повертати у дуже непідходящий момент. А з огляду на цю ситуацію, вітчизняному регулятору (та і нашим політикам) слід бути дуже обережними у будь-яких своїх діях та висловлюваннях стосовно банківської системи України, оскільки на даний момент позиція багатьох банків є достатньо хиткою, і тому будь-яка негативна подія (наприклад, проблеми навіть одного невеличкого банку) може похитнути довіру вкладників та викликати ланцюгову реакцію. А цього допускати в будь-якому разі не можна. Крім того, необхідно розвивати внутрішні ринки капіталу (у випадку України як ринки облігацій, так і ринки акцій). Щодо ринку облігацій, то зарубіжні експерти радять уряду випускати значну частину облігацій у національній валюті і запровадити систему первинних дилерів. А для стимулювання залучення банківськими установами вкладів населення необхідне ефективне функціонування системи страхування депозитів (ССД) як необхідного елементу зміцнення довіри вкладників. Для цього потрібно розвивати систему гарантування вкладів населення шляхом підвищення гарантованої суми до європейських стандартів. Адже саме позитивний досвід діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб сприяє зростанню ощадної активності населення в Україні. В результаті чого значна частина його коштів акумулюється на банківських депозитах і формує потужну базу для кредитування вітчизняної економіки. Так, на початку 2008 року кошти фізичних осіб у сумі понад 163 млрд. грн. формували 30,9% сукупних зобов’язань банків за коштами суб’єктів господарювання - 112 млрд. грн. (21,2%). За роки функціонування Фонду гарантована сума відшкодування за вкладами підвищувалась в десять разів. Зростали також і кошти Фонду та кількість банків-учасників фонду. СДД в Україні від початку свого існування за станом на 1 січня 2008 року здійснювала виплати гарантованих сум за вкладами у десяти збанкрутілих банках: понад 247 тис. осіб отримали відшкодування за рахунок коштів Фонду в обсязі майже 319,6 млн. грн. Що свідчить про позитивну динаміку, яку необхідно і надалі підтримувати.

Крім того, в Україні потрібно сформувати стійку та стабільну національну банківську систему. Адже не дивлячись на те, що ступінь впливу економічних криз на банківську систему залежить від багатьох факторів, головним з них є стан самої банківської системи до початку економічної кризи. При цьому особливе значення відіграють ліквідні позиції, якість кредитного портфелю, рівень капіталізації банків та банківської системи в цілому. Адже слабка банківська система особливо болісно переживає банківську кризу. І ще, не варто піднімати так багато галасу навколо всього, що відбувається із Сполученими Штатами, Європейськими банками, доларом та світовою кризою ліквідності. Думаю, що насправді у всіх, хто починає такі розмови, зовсім інша мотивація. Логіку їх думок зрозуміти не важко - полякати владу, змінити її політику, створити рейтинг чи попсувати його іншим. А мені дуже добре відома одна прописна істина – фінанси люблять тишу.

Джерело: http://analit.info

Керування інвестиційними проектами
у сфері нерухомості
Комерційна пропозиція
для потенційних інвесторів